The genus Berberis, commonly known as the barberries, includes 700 species of shrubby plants found throughout temperate and subtropical Eurasia, Africa and the Americas.About 200 of these have compound leaves, and traditionally have been classified as a separate genus, Mahonia, but more recent molecular analyses indicate that this separation is not founded and that the simple leaved group (true Berberis) is polyphyletic with respect to the compound leaf group (Kim et al. 2004 and studies cited within). Species numbers are in debate, and efforts are ongoing to compile a complete list and database of taxa (Ulloa 2014). Berberis is the largest of the 16 genera in the basal eudicot family Berberidaceae (Kim et al. 2004).
Species diversity is greatest in South America, Africa and Asia; Europe and North America have native species as well. The most well-known Berberis species is the “European” barberry, Berberis vulgaris, which is common from North Africa and Europe through central Asia.Barberries have been cultivated for gardens; several of the most common cultivars are: B. darwinii, B. dictyophylla, B. julianae, B. thunbergii, and B. verruculosa (Wikipedia 2014).
Barberry species grow to between 1-5 meters (3-15 feet) in height, and there are deciduous and evergreen species.Many of the species have spines on the shoots and along the margins of the leaves.Many produce small berries, either elongate or spherical, that are edible and nutritious, if sharply sour.While not common in European cuisine, Iranian dishes frequently use the berries of B. vulgaris.The symbols of Patagonia are Calafate (B. microphylla and the similar B. heterophylla), and Michay (B. darwinii), the dark blue berries of which are made into jams and eaten fresh in Argentina and Chile.Bark, root bark and berries of Barberry species have a long history of medicinal use in multiple cultures for symptoms such as diarrhea, fever, upset stomach. Active chemical components are isoquinolone alkaloids, especially berberine, which shows antimicrobial, anti-inflammatory, hypotensive, sedative, anticonvulsant and antioxidant effects (Wikipedia 2014; Erlich 2013).
Zirinc (lat. Berberis) — zirinckimilər fəsiləsinin zirinckimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
Zirinc 2–3 m hündürlükdə olub, qol-budaqlı kol bitkisidir. Cavan budaqları sarı-qonur rəngdədir, yarpaqları incədir, ellips və ya yumurtavarı lanset formadadır, kənarı kiprikvarı mişar şəklindədir. Hamaşıq çiçəkləri salxım formasındadır. Meyvəsi şirəlidir, yetişəndə parlaq qırmızı, bəzən isə sarı-qırmız rəng alır. Dadı turşdur, iki toxumludur. Bitki aprel-may aylarında çiçək açır, meyvələri sentyabr-oktyabırda yetişir. Zirincin bütün hissələrində (yetişmiş meyvəsindən başqa) protoberberin təbiətli alkoloidlər müəyyən edilmişdir. Bunlardan ən mühümü berberindir. Bundan başqa, tərkibində palmatin, yatrorisin, kolumbamin də vardır. Göstərilənlərdən başqa, zirincin tərkibində besbenzili zoxinolin törəmələri alkoloidlər də (oksiakantin və berbamin) tapılmışdır. Zirincin köklərində 1,5 %-ə qədər berberin alkaloidi vardır. Qabıqlarında 0,4-0,5 % berberin, 1,5 % aşı maddəsi, 1,2 % qətran, 38,6 mq % C vitamini olur. Yarpaqlarında 0,18-0,2 % berberin alkoloidi, 2,1-2,55 % pirokatexin təbiətli aşı maddə, 5,2 % qətran, 2,78 % üzvi turşular (alma, limon turşuları) 58,2-101 mq % C vitamini müəyyən edilmişdir. Meyvələrində üzvi turşular, şəkər, pektin maddələri, karotinoidlər vardır.
Zirinc Azərbaycaının əksər rayonlarında – ovalıqdan başlayaraq orta dağ qurşağına qədər yayılmışdır. Bu bitkiyə daha çox meşəliklərdə, meşə açıqlıqlarında, çay vadinlərində, kolluqlarda rast gəlinir. Azərbaycanda yabanı halda 3 növ zirinc var. Onlardan adi zirincdən təbabətdə istifadə edilir.
Dərman məqsədilə zirincin yarpaqlarından, köklərindən, gövdə və budaqlarının qabıqlarından, meyvələrindən istifadə olunur. Yarpaqları bitki çiçəkləyən dövrdə, köklərini payızda, qabıqları yazın ilk ayında, meyvələri isə tam yetişəndə (sentyabr-oktyabr aylarında) toplayıb, açıq quru havada qurudur və quru, havası dəyişilən binalarda saxlayırlar. Meyvələrini xüsusi quruducuda və ya peç üzərində qurudurlar.
Elmi təbabətdə zirincin yarpaqlarından 1:10 nisbətində sulu dəmləmə, 1:5 nisbətində tinktura və 1:1 nisbətində duru spirtli ekstrakt formada daxili qanaxmalarda (uşaqlıq qanaxmalarında) qankəsici dərman kimi işlədilir. Spirtli cövhərindən (tinkturasından) sidik kisəsinin və qaraciyərin iltihabında işlədilir.
Zirincin köklərindən alınan berberin alkoloidindən sulfat duzu şəklində (Berberinum sulfas), tablet formada preparat hazırlanır və ondan öd yollarının xəstəliklərinə qarşı öd qovucu dərman kimi işlədilir. Bu məqsədlə hər tabletdə 0,005 q berberin olan berberin-sulfat preparatından gündə 3 dəfə, hər dəfədə 1 tablet 10 gün müddətində qəbul edilir.
Zirinc yarpağından "öd qovucu çayın" tərkibində də verilir. Öd qovucu çayın tərkibi belədir: 1 hissə quru zirinc yarpağı, 4 hissə solmazçiçək (quru çiçək), 3 hissə meniant yarpağı (üç yarpaq), 2 hissə nanə yarpağı, 1 hissə keşniş meyvəsi. Göstərilənləri bir-birilə qarışdırıb kobud poroşok halına salandan sonra bu qarışıqdan 1 xörək qaşığı 1 stəkan qaynar suda 10 dəqiqə dəmləyir, soyuyana kimi sakit yerdə saxlanılır. Sonra süzüb gündə 3 dəfə, hər dəfə yarım stəkan yeməkdən 15-20 dəqiqə əvvəl içirlər.
Berberin alkoloidindən leyşmaniozun müalicəsində işlədilir. Zirincin meyvələri də çox faydalıdır. Meyvələri C vitamini ilə çox zəngindir. C vitaminindən başqa tərkibində limon və alma turşuları, piroqallol təbiətli aşı maddələr, flavonoidlər, pektin və şəkərli maddələr və s. vardır.
Xalq təbabətində zirinc meyvələrindən həm təzə-təzə dərilmiş, həm də qurudulmuş halda sinqa, raxit, qanazlığı, isitmə (malyariya), eləcə də mədə-bağırsaq xəstəliklərində çox qədimdən mürəbbə, şərbət, firni hazırlanır. Quru meyvələrdən isə çay kimi dəmləyib istifadə edirlər.
Zirincin meyvələrindən yeyinti sənayesində də müxtəlif mürəbbə, kompot və s. məmulat hazırlanıb işlədilir.
Zirinc (lat. Berberis) — zirinckimilər fəsiləsinin zirinckimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
Berberis és un gènere de plantes amb flor. És un gènere originari de les zones de clima temperat o subtropical d'Euràsia, Àfrica i Amèrica. El gènere Berberis està estretament emparentat amb el gènere Mahonia fins i tot alguns botànics inclouen Mahonia dins el gènere Berberis. Diverses espècies de Berberis es fan servir en jardineria tant per les seves fulles, flors i baies. Es fan servir com a tanques o barreres en les cases que són difícilment penetrables per tal com són d'espinoses. Les baies són comestibles i se'n fan sobretot melmelades. Els ocells també se les mengen i dispersen les llavors amb els seus excrements. Tradicionalment se n'havia extret un tint groc.[1] Berberis vulgaris (el coralet) és una planta hoste de la malaltia fúngica important anomenada rovell del blat (Puccinia graminis), i per aquesta raó plantar aquesta espècie de Berberis està prohibit a molts llocs.
Són plantes arbustives caducifòlies o de fulles persistents. Fan d'un a cinc metres d'alt. Tenen algunes fulles transformades en espines. Les flors poden ser simples o agrupades, depenent de les espècies. El fruit és una baia. El gènere es caracteritza per tenir brots amb dimorfia, així els brots més llargs formen l'estructura de la planta i té uns altres brots curts que només fan d'un a dos mm de llarg. Les fulles dels brots llargs no fan la fotosíntesi i es desenvolupen en tres espines de 3 a 30 mm de llarg i on neix l'espina es desenvolupa un brot curt amb fulles que sí ue fan la fotosíntesi. Aquestes fulles fotosintètiques són simples d'un a 10 cm de llarg. Les flors poden ser solitàries o en raïm, de color groc o taronja d 3 a 6 mm de llarg. Tenen 6 sèpals i 6 pètals. El fruit és una baia petita de 5 a 15 mm de llarg i quan madura és de color roig o blau fosc.
Consta d'unes 450 a 500 espècies. Berberis microphylla (Calafate) o l'espècie molt similar Berberis heterophylla i Berberis darwinii (Michay) són dues espècies de Berberis que es troben a la Patagònia (en són els símbols). Es troben tant a l'Argentina com a Xile, són comestibles crues en melmelada i infusió. Berberis vulgaris o coralet és una espècie autòctona dels Països Catalans[2] Els coralets tenen els fruits comestibles i s'utilitzen a vegades com a tanques defensives o en jardineria per la bellesa de les seves coloracions a la tardor. El coralet (Berberis vulgaris) és un intermediari en el procés del cicle de la malaltia molt important del fong del rovell dels cereals, per la qual cosa està prohibida la plantació d'aquesta planta en alguns països.
Berberis thunbergii, arbust
Berberis gagnepainii
Berberis verruculosa
Berberis gagnepainii detall de la flor.
Berberis gagnepainii fruit.
Berberis thunbergii arbust.
Berberis aristata de l'Himàlaia
Berberis és un gènere de plantes amb flor. És un gènere originari de les zones de clima temperat o subtropical d'Euràsia, Àfrica i Amèrica. El gènere Berberis està estretament emparentat amb el gènere Mahonia fins i tot alguns botànics inclouen Mahonia dins el gènere Berberis. Diverses espècies de Berberis es fan servir en jardineria tant per les seves fulles, flors i baies. Es fan servir com a tanques o barreres en les cases que són difícilment penetrables per tal com són d'espinoses. Les baies són comestibles i se'n fan sobretot melmelades. Els ocells també se les mengen i dispersen les llavors amb els seus excrements. Tradicionalment se n'havia extret un tint groc. Berberis vulgaris (el coralet) és una planta hoste de la malaltia fúngica important anomenada rovell del blat (Puccinia graminis), i per aquesta raó plantar aquesta espècie de Berberis està prohibit a molts llocs.
Dřišťál (Berberis) je rod zahrnující asi 450-500 druhů opadavých nebo stálezelených keřů, 1–5 m vysokých, s otrněnými výhony, domácí v mírných a subtropických oblastech Evropy, Asie, Afriky, Severní Ameriky a Jižní Ameriky. Jsou blízce příbuzné rodu Mahonia, který je zařazován do rodu dřišťál (Berberis), některými botaniky.
Rod se vyznačuje dimorfními výhonky, dlouhými, které tvoří základní strukturu rostliny a krátkými, jen 1–2 mm dlouhými . Změněné listy na dlouhých výhonech nejsou určeny k fotosyntéze, vyvinuly se do tříostných trnů, 3–30 mm dlouhých, s několika normálními, fotosyntetizujícími listy. Tyto listy jsou 1–10 cm dlouhé, jednoduché, celokrajné nebo s ostnitými okraji.
Opadavé druhy (např. Berberis thunbergii, Berberis vulgaris) se vyznačují cenným podzimním zbarvením. Některé stálezelené druhy (např. Berberis candidula, Berberis verruculosa), mají listy na spodní straně zářivě bílé, což je obzvláště atraktivní, pokud jsou použity jako okrasné rostliny.
Květy vyrůstají jednotlivě nebo v hroznech až po 20 květech. Jsou žluté nebo oranžové, 3–6 mm dlouhé, se šesti kališními lístky a šesti okvětními lístky, kališní lístky jsou obvykle stejně zbarvené jako okvětní lístky. Plody jsou malé bobule 5–15 mm dlouhé, zralé jsou zbarvené červeně nebo tmavě modře, často s růžovým nebo fialovým voskovitým povrchem. Mohou být buď podlouhlé, nebo kulovité.
Některé druhy dřišťálu jsou oblíbené zahradní keře, pěstované pro okrasné listy, květy a barevné bobule, které vynikají zejména v zimním období na opadavých druzích dřišťálu.
Dřišťál evropský (syn. obecný)(Berberis vulgaris) je alternativním hostitelem rzi napadající pšenici (Puccinia graminis), která je vážnou houbovou chorobou pšenice. Z tohoto důvodu je pěstování tohoto druhu dřišťálu zakázáno v mnoha oblastech. V ČR byly dřišťály téměř zcela vyhubeny v osvětové masové kampani, která si kladla jako společensky významné omezit ohrožení pšenice touto rzí. Předpokládá se, že význam dřišťálu jako hostitele této dvoudomé rzi je silně přeceňován. Dodnes je druh dřišťálu původní v ČR ohroženým druhem.
Některé dřišťály se staly invazními druhy, když se rozšířily mimo své původní hranice, včetně Berberis glaucocarpa a Berberis darwinii na Novém Zélandu (kde je nyní zakaz prodeje a rozmnožování). Podobně je tomu u dřišťálu (Berberis thunbergii) v některých částech Severní Ameriky.
Druh Berberis vulgaris byl v Polsku podle některých zdrojů používán jako ovoce.[1]. Plody uvedeného druhu mají vysoký obsah vitamínu C a jsou používány ve více zemích světa i tepelně upravené.
Celé rostliny, včetně plodů, především ale kůra a kořeny dřišťálu, obsahují toxické sloučeniny, především berberin.
V minulosti bylo využíváno žluté barvivo extrahované z kmene, kořene a kůry dřišťálu.[2]
Některé druhy rodu jsou také ceněné pro předcházení trestné činnosti. Jako velmi husté, ostnité keře jsou velmi účinnou překážkou, jsou neprostupné pro zloděje. Z tohoto důvodu jsou často osázeny pod potenciálně ohroženými okny a použity jako živé ploty a jiné překážky.
Dřišťály jsou oblíbeny motýly (řád Lepidoptera]) jako potrava.
Bobule některých druhů dřišťálu jsou jedlé a bohaté na vitamín C, jakkoliv mají velmi ostrou chuť. Dřišťály jsou trnité keře a sklizeň je obtížná a proto se ve většině zemí běžně nekonzumuje. Jsou důležitou potravou pro drobné ptactvo, které rozptýlí semena ve svém trusu.
Široce dostupné ukrajinské bonbony s názvem Барбарис (čti Barbaris) jsou vyráběny s použitím extraktu z bobulí.
Dřišťály Berberis microphylla, nebo Berberis heterophylla (nazývaný Calafate) a Berberis darwinii (nazývaný Michay) jsou dva druhy rostoucí v Patagonii v Argentině a Chile. Jejich jedlé červené plody jsou využívány pro výrobu marmelády a nálevů. Calafate a michay jsou symboly Patagonie.
Zereshk (زرشک|زرشک) je v perštině název pro sušené plody dřišťálu Berberis vulgaris široce pěstovaného v Íránu. Írán je celosvětově největší výrobce zereshk a saffron. Nejvýznamnější v pěstování je provincie Jižní Khorasan v Íránu, zvláště kolem Birjand a Qaen.[3]
Zereshk je široce používán v kulinářství.[4],[5],[6],[7]
Berberis gagnepainii tříostný trn (modifikace listů na dlouhých výhonech) s listy na krátkých výhonech. Trny jsou 20 mm dlouhé.
Berberis verruculosa nahoře tmavá horní strana výhonů, dole světlá spodní strana výhonů.
Berberis gagnepainii květ detail ( 7 mm průměr).
Berberis gagnepainii plod.
Berberis thunbergii keř.
Berberis aggregata podzimní zbarvení
Berberis vulgaris květ
Berberis aristata z pohoří Himálaj
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Berberis na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu dřišťál ve Wikimedia Commons
Dřišťál (Berberis) je rod zahrnující asi 450-500 druhů opadavých nebo stálezelených keřů, 1–5 m vysokých, s otrněnými výhony, domácí v mírných a subtropických oblastech Evropy, Asie, Afriky, Severní Ameriky a Jižní Ameriky. Jsou blízce příbuzné rodu Mahonia, který je zařazován do rodu dřišťál (Berberis), některými botaniky.
Berberis-slægten (Berberis) er en planteslægt, der er udbredt med ca. 650 arter i Europa, Afrika, Nordamerika, Sydamerika og Asien. Det er stedsegrønne eller løvfældende, tornede buske og træer med spredte, helrandede eller tandede blade. Blomsterne er gule eller orange, og de sidder gerne i klaser eller aks og er ofte duftende. Frugten er et bær. Af slægtens arter er kun Almindelig Berberis oprindelig i Danmark. Den er imidlertid udryddet, da den er mellemvært for kornets sortrust. De øvrige, nævnte arter er almindeligt dyrkede i Danmark.
Beskrevne arter
Die Berberitzen (Berberis) sind eine Pflanzengattung aus der Familie der Berberitzengewächse (Berberidaceae). Bei manchen Autoren werden auch die Arten der Gattung Mahonien (Mahonia) zur Gattung Berberis gezählt. Berberitzen gehören mit 400 bis 600 Arten zu den artenreichsten Gehölzgattungen überhaupt.
Berberis-Arten sind immergrüne oder laubabwerfende Sträucher, selten kleine Bäume. Die Innenseite der Rinde und das Holz sind gelb. Die Zweige sind stielrund, kantig oder gefurcht. Berberitzen-Arten sind dornig, die Dornen sind ein- bis fünfteilig. Die Dornen an den Langtrieben sind umgewandelte Blätter (Blattdornen), in deren Achseln sich an Kurztrieben die büschelig angeordneten eigentlichen Laubblätter entwickeln.
Die wechselständig angeordneten Laubblätter sind meist gestielt. Die einfachen Blattspreiten sind oft mit wachsartigem Reif überzogen und an den Rändern gezähnt.
Die Blütenstände sind sehr unterschiedlich aufgebaut, selten stehen die Blüten einzeln.
Die zwittrigen Blüten sind dreizählig, hellgelb bis gelborange. Kelchblätter sind meist sechs, selten drei oder neun vorhanden. Kronblätter und Staubblätter gibt es sechs in jeder Blüte; die Kronblätter sind manchmal kleiner als die kronblattähnlichen Kelchblätter. Am Grund der Kronblätter stehen je zwei Nektarien. Bei einer Berührung der Staubblatt-Innenseiten klappen die Staubblätter nach innen zur Narbe und bedecken die Blütenbesucher mit Pollen. Der Fruchtknoten ist oberständig. Es ist höchstens ein kurzer Griffel erkennbar, meist ist die Narbe sitzend.
Immergrüne Berberitzen haben zumeist schwarze, sommergrüne (laubabwerfende) Arten hingegen eher rote Beeren.
Alle Pflanzenteile, bis auf die reifen Beeren, sind mehr oder weniger giftig. Der Hauptwirkstoff ist dabei das Alkaloid Berberin, das in der Volksmedizin als Heilmittel verwendet wird.
In der Natur sind Berberitzen-Arten oft Pionierpflanzen.
Berberitzen können Getreideschwarzrost auf Weizen übertragen.[1]
Die Gattung Berberis wurde durch Carl von Linné aufgestellt.
Die Gattung Berberis besitzt ein disjunktes Areal. Die meisten Arten sind im gemäßigten Ostasien und im Himalaya verbreitet. Auch in den südamerikanischen Anden gibt es zahlreiche Arten. In Europa sind nur zwei bis vier Arten heimisch.
Viele Arten bilden Naturhybriden.
In der überaus artenreichen Gattung Berberis sind 400 bis 600 Arten beschrieben (allein über 200 Arten in der chinesischen Flora). Hier eine Auswahl:
Berberitzen werden vielfach als Ziergehölze in Gärten und Parks angepflanzt. Viele Arten lassen sich auch als Hecken ziehen. Es gibt viele Zuchtformen.
Die Beeren einiger Arten sind essbar, sie finden sich z. B. in der persischen Küche (Berberitzenreis). Auch zur Verfeinerung von Müsli, Joghurt oder Tee können sie verwendet werden. Der Geschmack ist säuerlich.
Einige Arten werden auch medizinisch genutzt.[3]
Die Berberitzen (Berberis) sind eine Pflanzengattung aus der Familie der Berberitzengewächse (Berberidaceae). Bei manchen Autoren werden auch die Arten der Gattung Mahonien (Mahonia) zur Gattung Berberis gezählt. Berberitzen gehören mit 400 bis 600 Arten zu den artenreichsten Gehölzgattungen überhaupt.
T'ankar[1][2] Ch'iqchi[3][4] icha Waqra-waqra (genus Berberis) nisqakunaqa huk Abya Yalapi wiñaq yurakunam, kichkasapa thansakunam, q'illu tuktuyuq, 450-chá 500-chá rikch'aqkunam.
Kaypi huk rikch'aqninkuna:
Commons nisqapi suyukunata uyarinakunatapas tarinki kaymantam: T'ankar.T'ankar Ch'iqchi icha Waqra-waqra (genus Berberis) nisqakunaqa huk Abya Yalapi wiñaq yurakunam, kichkasapa thansakunam, q'illu tuktuyuq, 450-chá 500-chá rikch'aqkunam.
Zerîşk (Berberis) navê çîneke riwekên devî yên famîleya zerîşkan (Berberidaceae) e. Navê xwe daye famîleyê jî. Pirranî heşînî ne. Komekê wan pelweş û hin jî dar in. 400 heya 600 cureyên vê çînê hene. Bi taybetî li rojhilatê Asya û Hîmalayayan tên dîtin.
Hin riweknas çîna mahonîyan (tirîgezne, tiriyên nexweşiya gezneyê) li ser zerîşkan dijimêrin. Li Kurdistanê çend cureyên zerîşkê digihên nayê zanîn. Di bijîşkiya gelêrî ya kurd de, ji tirîgezneyê (mahonî) dermanê gezne, bîrovê tê çêkirin. Çaya wê bi pakijkirina xwînê, gîretî, êşa cegerê bikêr e.
Fêkiyên hin cureyan di xwarinan de tên bikaranîn. Pêjgeha Îranê û pêjgeha hindî gellek jê sûdê werdigirin.
Li vir tenê hin cureyên zerîşkê hatine rêzkirin:
Zerîşk (Berberis) navê çîneke riwekên devî yên famîleya zerîşkan (Berberidaceae) e. Navê xwe daye famîleyê jî. Pirranî heşînî ne. Komekê wan pelweş û hin jî dar in. 400 heya 600 cureyên vê çînê hene. Bi taybetî li rojhilatê Asya û Hîmalayayan tên dîtin.
Hin riweknas çîna mahonîyan (tirîgezne, tiriyên nexweşiya gezneyê) li ser zerîşkan dijimêrin. Li Kurdistanê çend cureyên zerîşkê digihên nayê zanîn. Di bijîşkiya gelêrî ya kurd de, ji tirîgezneyê (mahonî) dermanê gezne, bîrovê tê çêkirin. Çaya wê bi pakijkirina xwînê, gîretî, êşa cegerê bikêr e.
Fêkiyên hin cureyan di xwarinan de tên bikaranîn. Pêjgeha Îranê û pêjgeha hindî gellek jê sûdê werdigirin.
Барбары́с (па-лацінску: Berberis) — род кветкавых раслін сямейства барбарысавых.
У Беларусі дзікарослы барбарыс звычайны (Berberis vulgaris), расце на схілах у далінах рэк, на ўзлесках, у светлых лясах і хмызняках). Лістападны калючы куст вышынёй да 2 м з рабрыстымі прамастойнымі або дугападобнымі парасткамі. Кветкі жоўтыя, духмяныя, у павіслых гронках. Плады ягадападобныя, ярка-чырвоныя, падоўжаныя, сабраныя ў гронкі, збіраюць у верасні – кастрычніку. Народныя назвы кіслец, кіслянка — плады маюць вельмі кіслы смак. Багатыя вітамінамі C (до 53 мг%) і K, цукрамі (да 7 %), кіслотамі (яблычнай, лімоннай, вінна-кіслай — да 7,5 %). Таксама ўтрымліваюць флаваноіды, дубільныя рэчывы, пектыны, крыху алкалоідаў.
Раней барбарыс шырока выкарыстоўваўся ў беларускай шляхецкай кулінарыі. Яго сушылі, гатавалі варэнне (гронкамі ці асобнымі ягадамі) ў цукры і ў мёдзе, жэле. Салёны барбарыс нарыхтоўвалі позняй восенню і ўжывалі потым як гарнір, а таксама гатавалі з яго пікулі і салаты. У сусветнай кулінарыі найбольш вядомыя жэле, мармелады і джэмы з барбарысу (асабліва славутыя ў Францыі), кісялі, наліўкі і лікёры; выкарыстоўваецца таксама і лісце барбарысу, якое надаецца на салаты. На Каўказе з барбарысу гатуюць вострыя прыправы да мясных страў. У карэйскай і японскай кулінарыі папулярны блізкі сваяк барбарысу звычайнага, Berberis thunbergii.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Барбары́с (па-лацінску: Berberis) — род кветкавых раслін сямейства барбарысавых.
У Беларусі дзікарослы барбарыс звычайны (Berberis vulgaris), расце на схілах у далінах рэк, на ўзлесках, у светлых лясах і хмызняках). Лістападны калючы куст вышынёй да 2 м з рабрыстымі прамастойнымі або дугападобнымі парасткамі. Кветкі жоўтыя, духмяныя, у павіслых гронках. Плады ягадападобныя, ярка-чырвоныя, падоўжаныя, сабраныя ў гронкі, збіраюць у верасні – кастрычніку. Народныя назвы кіслец, кіслянка — плады маюць вельмі кіслы смак. Багатыя вітамінамі C (до 53 мг%) і K, цукрамі (да 7 %), кіслотамі (яблычнай, лімоннай, вінна-кіслай — да 7,5 %). Таксама ўтрымліваюць флаваноіды, дубільныя рэчывы, пектыны, крыху алкалоідаў.
Раней барбарыс шырока выкарыстоўваўся ў беларускай шляхецкай кулінарыі. Яго сушылі, гатавалі варэнне (гронкамі ці асобнымі ягадамі) ў цукры і ў мёдзе, жэле. Салёны барбарыс нарыхтоўвалі позняй восенню і ўжывалі потым як гарнір, а таксама гатавалі з яго пікулі і салаты. У сусветнай кулінарыі найбольш вядомыя жэле, мармелады і джэмы з барбарысу (асабліва славутыя ў Францыі), кісялі, наліўкі і лікёры; выкарыстоўваецца таксама і лісце барбарысу, якое надаецца на салаты. На Каўказе з барбарысу гатуюць вострыя прыправы да мясных страў. У карэйскай і японскай кулінарыі папулярны блізкі сваяк барбарысу звычайнага, Berberis thunbergii.
Артыкул створаны з дапамогай матэрыялаў з: Алесь Белы, праект «Наша ежа»Бөрү карагат (лат. Berberis, L. 1753) — жапайы бадал өсүмдүк. СССРдин Европа бөлүгүндө, Крым, Кавказ, Орто Азияда кеңири таралган. Көбүнчө тамыры, жалбырагы, мөмөсү дарылык касиетке ээ. Мөмөсү органикалык кислоталарга — лимон, алма кислоталарына, Е, С, К витаминдерге бай. Бышып жетилбеген мөмөсүндө, жалбырагында, тамырында алколоиддер бар. Мөмөсү сергитүүчү, сеп алдыруучу, тердетүүчү, заара чыгаруучу дары катары пайдаланылат. Гүлдөп бүтөрү менен жыйналган жалбырагы көлөкө жерге же үй чатырына кургатылат. Кургатылган жалбырактын тундурмасы боор, бөйрөк ооруларында, өзгөчө өттүн таш оорусунда кеңири колдонулат.
Зирк, зилол, зиришк, анбарборис (лот. Bérberis) — ҷинси буттаест аз оилаи зиркиҳо.
Буттаи зирк сершохи хордор, баландиаш аз 50 см то 2,5 м мешавад. Пустлохи шохахояш зардча ё чигарии сурхтоб. Барги дурушти бемуяк, гули зард ё норанчи, гучуммеваи сурх, зард ё сиёхи дарозруя дорад. зирк дар чойхои санглоху буттазори сохили дарё, нишебихои серсангу шахи кух, фарку арчазор (дар баландии 1000 – 4300 м аз с.б.) мерӯяд.
Зирк давои қадимист. Бо максади табобат асосан пустлох, реша ва барги онро истифода мебаранд. Решаи зиркро бахорон ё тирамох чамъ меоранд. Пустлохи зирк дар давраи об давондани шохчахо (апр. – май) гундошта мешавад. Барги онро дар давраи гулшукуфт дасти мечинанд. Бояд гуфт, ки факат зирки мазруъ кимати баланди табобати дорад.
зиркро Абуали ибни Сино чун доруи зардарон ва хунбанд ба калам додааст. Мувофики маълумоти «Эхёу-т-тибби Субхони» гизое, ки ба он зирк андохтаанд, хангоми зардпарвин муфид аст. Мухаммад Хусайн дар «Махзану-л-адвия» оварда, ки зирк зардаро бартараф сохта, ба кори меъдаю чигар ва дил таквият мебахшад, галаёни хунро суст мекунад, барои муоличаи бавосир муфид аст.
Дар тибби мардуми аз реша, пустлоху шохчаи зирк киём тайёр мекунанд ва онро хангоми иллати узвхои дарун, дарди по ё миён ва шикасти устухон, амрози чашм ва гуш ба кор мебаранд (онро шаб истеъмол мекунанд). Бо киёми зирк хамчунин табларза, радикулит, тарбод, хала, беморихои меъдаю руда дармон бахшида мешаванд. Чушоби хунуккардаи зиркро бинушанд, тасфи меъда ва чигарро таскин медихад, фишори баланди хунро ба эътидол меорад, хуншории узвхои дарунро манъ мекунад, барои бавосир ва рафтани рутубат аз бачадон нофеъ аст. Самари зиркро куфта гузошта банданд, чойхои сахтгаштаи баданро мулоим мекунад, оби меваашро бинушанд, кай ва бехузур шудани дилро манъ месозад, тухмашро махин куфта бихуранд, захми рудахоро шифо мебахшад, исхолеро, ки аз сустии аъзои шикам ходис шуда бошад, бозмедорад.
Аз реша ва чуби зирк киём тайёр мекунанд. Бо ин максад решаи зиркро бо теша тароша карда, дар дег мегиранд ва аз болояш об рехта, муддате мечушонанд. Сипас онро ба зарфи тоза гирифта хунук мекунанд. Баъди ин чушобро дубора ба дег андохта, дар оташи паст то киём шуданаш мечушонанд. Киёми зиркро ба андозаи нахуд ё гандум рузе 2 – 3 маротиба барои муоличаи устухони шикаста, дарди банду мушакхо истеъмол мекунанд. Киёми зирк давои хеле маъмул аст. Агар андак киёми зиркро дар гулоб хал карда, дар чашм кашанд ё чаконанд, рутубати онро хушк менамояд. Киёми хушки зиркро махин ос карда, чун сурма ба чашм кашанд, биноиро таквият мебахшад. Агар онро дар об хал карда он обро дар дахон гардонанд, бадтарин дарди дахон ва чушиши милки дандонхоро шифо мебахшад.
Дар тибби муосир давохои зиркро чун воситаи талхарон хангоми гепатитхо, гепатохолесистит, бемории санги талхадон кор мефармоянд. Бо накеъи зирк хунравихои баъди таваллуд ва вобаста ба илтихобро муолича менамоянд (онро 30 чакраги рузе 3 маротиба 2 – 3 хафта истеъмол мекунанд). Пустлохи зирк ба таркиби доруи «Холелитин» дохил мешавад, ки давои беморихои чигар ва талхадон аст. Решаи зирк ба таркиби адвиёти Здренко илова карда мешавад (онро барои табобати баъзе омосхои саратони кор мефармоянд).
Berberis (/ˈbɜːrbərɪs/), commonly known as barberry,[1][2] is a large genus of deciduous and evergreen shrubs from 1–5 m (3.3–16.4 ft) tall, found throughout temperate and subtropical regions of the world (apart from Australia). Species diversity is greatest in South America and Asia; Europe, Africa and North America have native species as well. The best-known Berberis species is the European barberry, Berberis vulgaris, which is common in Europe, North Africa, the Middle East, and central Asia, and has been widely introduced in North America. Many of the species have spines on the shoots and all along the margins of the leaves.[3][4]
The genus Berberis has dimorphic shoots: long shoots which form the structure of the plant, and short shoots only 1–2 mm (0.039–0.079 in) long. The leaves on long shoots are non-photosynthetic, developed into one to three or more spines[5]: 96 3–30 mm (0.12–1.18 in) long. The bud in the axil of each thorn-leaf then develops a short shoot with several normal, photosynthetic leaves. These leaves are 1–10 cm (0.39–3.94 in) long, simple, and either entire, or with spiny margins. Only on young seedlings do leaves develop on the long shoots, with the adult foliage style developing after the young plant is 1–2 years old.
Many deciduous species, such as Berberis thunbergii and B. vulgaris, are noted for their attractive pink or red autumn color. In some evergreen species from China, such as B. candidula and B. verruculosa, the undersides of the leaves are brilliant white, a feature valued horticulturally. Some horticultural variants of B. thunbergii have dark red to violet foliage.
The flowers are produced singly or in racemes of up to 20 on a single flower-head. They are yellow or orange, 3–6 mm (0.12–0.24 in) long, sepals are usually six, rarely three or nine and there are six petals in alternating whorls of three, the sepals usually colored like the petals. The fruit is a small berry 5–15 mm (0.20–0.59 in) long, ripening red or dark blue, often with a pink or violet waxy surface bloom; in some species, they may be long and narrow, but are spherical in other species.
Some authors regard the compound-leaved species as belonging to a different genus, Mahonia. There are no consistent differences between the two groups other than the leaf pinnation (Berberis sensu stricto appear to have simple leaves, but these are in reality compound with a single leaflet; they are termed "unifoliolate"[6]), and many botanists prefer to classify all these plants in the single genus Berberis.[3][7][8][9] However, a recent DNA-based phylogenetic study retains the two separate genera, by clarifying that unifoliolate-leaved Berberis s.s. is derived from within a paraphyletic group of shrubs bearing imparipinnate evergreen leaves, which the paper then divides into three genera: Mahonia, Alloberberis (formerly Mahonia section Horridae), and Moranothamnus (formerly Berberis claireae); it confirms that a broadly-circumscribed Berberis (that is, including Mahonia, Alloberberis, and Moranothamnus) is monophyletic.[10]
Berberis species are used as food plants by the larvae of some Lepidoptera species, including the moths barberry carpet moth (Pareulype berberata), and mottled pug (Eupithecia exiguata).
Berberis species can infect wheat with stem rust, a serious fungal disease of wheat and related grains.[11] Berberis vulgaris (European barberry) and Berberis canadensis (American barberry) serve as alternate host species of the rust fungus responsible, the fungus (Puccinia graminis). For this reason, cultivation of B. vulgaris is prohibited in many areas, and imports to the United States are forbidden. The North American B. canadensis, native to Appalachia and the Midwest United States, was nearly eradicated for this reason, and is now rarely seen extant, with the most remaining occurrences in the Virginia mountains.
Some Berberis species have become invasive when planted outside of their native ranges, including B. glaucocarpa and B. darwinii in New Zealand (where it is now banned from sale and propagation), and B. vulgaris and green-leaved B. thunbergii in much of the eastern United States.
Japanese barberry is considered an invasive plant in 32 US states. It is deer-resistant because of its taste and is favored as a shelter for ticks capable of transmitting lyme disease.[12]
Several species of Berberis are popular garden shrubs, grown for such features as ornamental leaves, yellow flowers, or red or blue-black berries. Numerous cultivars and hybrids have been selected for garden use. Low-growing Berberis plants are also commonly planted as pedestrian barriers. Taller-growing species are valued for crime prevention; being dense and viciously spiny, they are effective barriers to burglars. Thus they are often planted below vulnerable windows, and used as hedges. Many species are resistant to predation by deer.
Species in cultivation include:
The following hybrid selections have gained the Royal Horticultural Society's Award of Garden Merit:
Berberis vulgaris grows in the wild in much of Europe and West Asia. It produces large crops of edible berries, rich in vitamin C, but with a sharp acid flavour. In Europe for many centuries the berries were used for culinary purposes much as citrus peel is used. Today in Europe they are very infrequently used. The country in which they are used the most is Iran, where they are referred to as zereshk (زرشک) in Persian. The berries are common in Persian cuisine in dishes such as pilaf (zereshk polo) and as a flavouring for poultry. Because of their sour flavor, they are sometimes cooked with sugar before being added to Persian rice. Iranian markets sell dried zereshk. In Russia and Eastern Europe, it is sometimes used in jams as a source of pectin (especially with mixed berries). An extract of barberries is a common flavoring for soft drinks, candies, and sweets.
Berberis microphylla and B. darwinii (both known as calafate and michay) are two species found in Patagonia in Argentina and Chile. Their edible purple fruits are used for jams and infusions.
The dried fruit of Berberis vulgaris is used in herbal medicine.[18] The chemical constituents include isoquinolone alkaloids, especially berberine. A full list of phytochemicals was compiled and published in 2014.[19] The safety of using berberine for any condition is not adequately defined by high-quality clinical research.[20] Its potential for causing adverse effects is high, including untoward interactions with prescription drugs, reducing the intended effect of established therapies.[20] It is particularly unsafe for use in children.[20]
Historically, yellow dye was extracted from the stem, root, and bark.[21]
The thorns of the barberry shrub have been used to clean ancient gold coins, as they are soft enough that they will not damage the surface but will remove corrosion and debris.[22]
The acidic young leaves are sometimes chewed for refreshment by parched hikers.[23]
Berberis aggregata, fruits.
Berberis aristata, from the Himalayas
Berberis hybrid, with three-spined thorn (modified long shoot leaf) with leafy short shoot. Each thorn is 20 mm (0.79 in) long.
Berberis hybrid, flower detail (flowers 7 mm (0.28 in) diameter).
Berberis hybrid, fruit.
Berberis thunbergii, shrub.
Berberis valdiviana, flowers, from Chile (cultivated at Birmingham Botanical Gardens (United Kingdom))
Berberis verruculosa, upper side of shoot above, lower side below.
Berberis vulgaris, flowers and foliage, cultivated in Denmark
Berberis prattii, fruit
Barberry blossom in Eastern Siberia
Berberis (/ˈbɜːrbərɪs/), commonly known as barberry, is a large genus of deciduous and evergreen shrubs from 1–5 m (3.3–16.4 ft) tall, found throughout temperate and subtropical regions of the world (apart from Australia). Species diversity is greatest in South America and Asia; Europe, Africa and North America have native species as well. The best-known Berberis species is the European barberry, Berberis vulgaris, which is common in Europe, North Africa, the Middle East, and central Asia, and has been widely introduced in North America. Many of the species have spines on the shoots and all along the margins of the leaves.
Berberisoj (Berberis) estas plantgenro el la familio de la Berberisacoj (Berberidaceae). Kelkaj aŭtoroj ankaŭ metas la speciojn de la genro Mahonio (Mahonia) al la genro Berberiso. Berberisoj estas kun 400 ĝis 600 specioj unu el la lignoplantaj genroj kun la plej multaj specioj.
Berberis-specioj estas ĉiaverda kaj deciduaj arbustoj, malofte malgrandaj arboj.
La interno de la ŝelo kaj la ligno estas flavaj. La brnĉoj estas rondaj, eĝaj aŭ sulkaj. Berberisoj havas unupartaj ĝis kvinpartaj dornoj. La dornoj ĉe la longŝosoj estas transformitaj folioj (folidornoj), en ties akseloj kreskas mallongŝosoj kun kun folio-faskoj. La alterne starantaj simplaj folioj estas ofte kovrataj de vakseca prujno. Ili havas plej oft tigetojn kaj estas dentaj.
La infloreskoj estas malsame konstruitaj, malofte la floroj staras unuope. La duseksa floroj estas trinombraj, helflavaj ĝis orangflavaj. Ekzistas plej ofte ses sepaloj, malofte tri aŭ naŭ. Petaloj kaj stamenoj estas ses po floro. La petaloj estas kelkfoje pli malgrandaj ol la petalsimilaj sepaloj. Je la bazo de la petaloj staras po du nektarujoj. La karpelo estas hipoginaj.
Ĉiamverdaj berberisoj havas plej ofte nigraj, somerverdas berberisoj plej ofte ruĝaj beroj. Ĉiuj plantpartoj, krom la maturaj beroj, estas pli aŭ malpli venenaj. La ĉefa substanco estas la alkaloido Berberino, kiu estas uzata en la popola medicino kiel kuracilo .
La genro Berberis havas disjunkta arealo. La plej multaj specioj estas divastigitaj en la modervarma Orientazio kaj en Himalajo. Ankaŭ en la sudamerikaj Andoj ekzistas multaj specioj. En Eŭropo nur ekzistas du ĝis kvar specioj.
En la naturo Berbersoj estas ofte pionirplantoj.
Multaj specioj estas naturaj hibridoj. Priskribiĝis pli ol 400 ĝis 600 specioj (sole pli ol 200 specioj en la ĉinuja faŭro). Jwen elekto:
Berberisoj estas oft plantitaj kiel ornamlignoplanto en ĝardenoj kaj parkoj. Multaj specioj taŭgas por heĝoj. Ekzistas multaj kultivaroj.
La beroj estas uzataj ekzemple en la persa kuirejo (berberisa rizo). La gusto estas acideca.
Ekzistas sekigitaj berberisaj-fruktoj (beroj). Ili havas tre altan enhavon de Vitamino C.
Kelkaj specioj estas uzataj medicine.[2]
Berberisoj (Berberis) estas plantgenro el la familio de la Berberisacoj (Berberidaceae). Kelkaj aŭtoroj ankaŭ metas la speciojn de la genro Mahonio (Mahonia) al la genro Berberiso. Berberisoj estas kun 400 ĝis 600 specioj unu el la lignoplantaj genroj kun la plej multaj specioj.
Berberis es un género que incluye alrededor de 500 especies de arbustos perennes y de hoja caduca con alturas que van de 1 a 5 metros. Son especies nativas de climas templados y subtropicales en Europa, Asia, África, Norteamérica y Sudamérica. Están fuertemente relacionadas con el género Mahonia, incluido dentro del Berberis por algunos botánicos.
El género se caracteriza por su formación dimórfica, con largos tallos que forman la estructura de la planta, y tallos cortos de 1 a 2 mm de longitud. Las hojas que se encuentran en los tallos largos no tienen función de fotosíntesis y han evolucionado en espinas triples de 3 a 30 mm. El brote en la axila de cada espina desarrolla luego un tallo corto con varias hojas normales funcionales a la fotosíntesis. Estas hojas tienen de 1 a 10 cm de longitud y son simples, pudiendo presentar bordes espinosos. Sólo en los brotes jóvenes crecen hojas en los tallos largos, y el follaje característico se desarrolla en plantas de uno a dos años de edad.
Las especies caducas como Berberis thunbergii y B. vulgaris son notables por la coloración que muestran en otoño. Las hojas adquieren un color rosa o rojo antes de caer. En algunas especies perennes de China, como B. candidula o B. verruculosa, las hojas presentan un reverso blanco brillante, haciéndolas particularmente atractivas.
Las flores brotan simples o en racimo, en este último caso hasta veinte en un mismo tallo. Son de color amarillo o naranja, de 3 a 6 mm de longitud, con seis sépalos y seis pétalos en grupos alternos de tres. Los sépalos están habitualmente coloreados igual que los pétalos. El fruto es una pequeña baya de 5 a 15 mm de largo, que al madurar toman un color rojo o azul oscuro, a menudo con un botón rosa o violeta. La forma puede ser, según la especie, esférica o alargada.
Las bayas son comestibles, ricas en vitamina C, y de sabor ácido. Es difícil recolectarlas por los tallos espinosos. Son un alimento importante para muchas pequeñas aves, que ayudan además a dispersar las semillas. En Irán el fruto seco, conocido en idioma persa como zereshk, es de consumo común. En Ucrania se usa como aromatizante en una confitura muy popular. En la Patagonia y otras regiones de América del Sur algunas especies de Berberis conocidas como calafate o michay eran conocidas y consumidas ya por los pueblos indígenas.
Las especies del género sirven como alimento para algunas larvas de lepidópteros.
Muchas se cultivan en los jardines como especie ornamental, y también sirven como cercos vivos, impenetrables por su denso follaje y sus agudas espinas.
Calafate (Berberis microphylla) y michay (Berberis darwinii) son dos especies patagónicas usuales en Argentina y Chile. Sus frutos color púrpura se utilizan para mermeladas e infusiones, y son plantas simbólicas de la región. La superstición dice que quien come una baya de calafate tiene la certeza de volver a la Patagonia.
En Europa el agracejo (Berberis vulgaris) es consumida cocida o en preparaciones, sin embargo esta especie sirve como morada y vector del hongo Puccinia graminis, una seria enfermedad de las plantas, por lo que en muchas regiones se prohíbe su cultivo.
Algunas Berberis se han vuelto invasoras cuando se plantan fuera de sus hábitats nativos. Esto incluye a B. glaucocarpa en Nueva Zelandia, cuya venta y cultivo están actualmente prohibidos, y B. thunbergii en algunas áreas de Norteamérica.
Los países en el que se utilizan hoy en día los frutos de estas especies con más frecuencia son Irán, y en Sudamérica Chile y Argentina.
El género fue descrito por Carlos Linneo y publicado en Species Plantarum 1: 330–331. 1753.[2] La especie tipo es: Berberis vulgaris L. -
Berberis: nombre genérico que proviene del la forma latínizada del nombre árabe de la fruta.[3]
Berberis es un género que incluye alrededor de 500 especies de arbustos perennes y de hoja caduca con alturas que van de 1 a 5 metros. Son especies nativas de climas templados y subtropicales en Europa, Asia, África, Norteamérica y Sudamérica. Están fuertemente relacionadas con el género Mahonia, incluido dentro del Berberis por algunos botánicos.
Kukerpuu (Berberis L.) on kukerpuuliste sugukonda kuuluv heitlehiste ja igihaljaste mitmeaastaste põõsaste perekond.
Eestis on pärismaisena levinud ainult harilik kukerpuu (Berberis vulgaris L.).
Ilupuuna on levinud Thunbergi kukerpuu (Berberis thunbergii DC.) sordid.
Kukerpuu (Berberis L.) on kukerpuuliste sugukonda kuuluv heitlehiste ja igihaljaste mitmeaastaste põõsaste perekond.
Eestis on pärismaisena levinud ainult harilik kukerpuu (Berberis vulgaris L.).
Ilupuuna on levinud Thunbergi kukerpuu (Berberis thunbergii DC.) sordid.
Happomarjat (Berberis) on piikikkäiden pensaiden suku, johon kuuluu noin 450–500 lajia. Suvun jäseniä kasvatetaan aita- ja koristekasveina. Ne ovat 1–5 metriä korkeita pensaita, jotkin ovat ainavihantia, toiset pudottavat lehtensä syksyllä usein komean syysvärin jälkeen.
Suomessa viljeltiin 1600-luvulta asti ruostehappomarjaa (Berberis vulgaris) etupäässä koristekasvina, mutta sen marjoja käytettiin myös rohtona. Kasvi osoittautui kuitenkin viljan tuhosienen, mustaruosteen väli-isännäksi, ja pensaita on hävitetty tämän takia.[1] Sen sijaan suosituksi ovat tulleet hurmehappomarja (Berberis × ottawensis 'Superba') ja japaninhappomarja (Berberis thunbergii) ja sen eriväriset (mm. puna- ja kirjavalehtiset) muunnokset. [2]
Happomarjat (Berberis) on piikikkäiden pensaiden suku, johon kuuluu noin 450–500 lajia. Suvun jäseniä kasvatetaan aita- ja koristekasveina. Ne ovat 1–5 metriä korkeita pensaita, jotkin ovat ainavihantia, toiset pudottavat lehtensä syksyllä usein komean syysvärin jälkeen.
Suomessa viljeltiin 1600-luvulta asti ruostehappomarjaa (Berberis vulgaris) etupäässä koristekasvina, mutta sen marjoja käytettiin myös rohtona. Kasvi osoittautui kuitenkin viljan tuhosienen, mustaruosteen väli-isännäksi, ja pensaita on hävitetty tämän takia. Sen sijaan suosituksi ovat tulleet hurmehappomarja (Berberis × ottawensis 'Superba') ja japaninhappomarja (Berberis thunbergii) ja sen eriväriset (mm. puna- ja kirjavalehtiset) muunnokset.
Berberis
Le genre Berberis (les berbéris) regroupe environ 450 à 500 espèces d'arbustes épineux à feuilles caduques et à feuilles persistantes de 1 à 5 m de hauteur, originaire des régions tempérées et subtropicales d'Europe, d'Asie, d'Afrique, et d'Amérique. Ils sont étroitement liés au genre Mahonia (qui est parfois inclus dans le genre Berberis à cause des hybrides × mahoberberis).
Ce sont des arbustes ou des arbrisseaux dont la hauteur varie de 10 cm à 4,5 m (certains individus atteignent exceptionnellement 8 m)[1]. Les feuilles sont alternes et généralement dotées d'un pétiole.
L'inflorescence est en position terminale sur les rameaux. Les fleurs sont assez petites (3 à 8 mm[1]), généralement en grappe, mais parfois solitaires ou en ombelle chez certaines espèces. Elles sont précédées par 3 bractéoles caduques en forme d’écaille. Chaque fleur est composé de 6 sépales jaunes qui tombent peu après la formation de la fleur, 6 pétales jaunes portant des glandes nectarifères, 6 étamines dont les anthères s'ouvrent par un système de valves et produisant un pollen à l'exine ponctuée. L'ovaire a une forme de massue et porte un seul style.
Les fruits sont des baies de forme arrondie, ovoïde ou ellipsoïde. Ils contiennent de 1 à 10 graines[1] selon les espèces et leur couleur peut aller du brun ou brun-rouge au noir. Les baies séchées de Berberis vulgaris, l'épine vinette, sont appréciées en cuisine iranienne sous le nom de zereshk.
Berberis
Le genre Berberis (les berbéris) regroupe environ 450 à 500 espèces d'arbustes épineux à feuilles caduques et à feuilles persistantes de 1 à 5 m de hauteur, originaire des régions tempérées et subtropicales d'Europe, d'Asie, d'Afrique, et d'Amérique. Ils sont étroitement liés au genre Mahonia (qui est parfois inclus dans le genre Berberis à cause des hybrides × mahoberberis).
Žutika (lat. Berberis), veliki bljni rod iz porodice žutikovki, kojoj je i dao svoje ime. Pripada mu preko 500 vrsta[1] listopadnih, poluzimzelenih ili vazdazelenih trnovitih grmova, od kojih u Hrvatskoj rastu obična i hrvatska žutika. Hrvatski naziv roda dolazi po žutoj boji alkaloida berberina kojega ima u kori, cvijetu, listovima i nezrelim plodovima.
Plodovi obične žutike su jestivi, ali kako su kiselkastog okusa, obično se iz njih radi pekmez. također je i dobra medonosna biljka.
Žutika (lat. Berberis), veliki bljni rod iz porodice žutikovki, kojoj je i dao svoje ime. Pripada mu preko 500 vrsta listopadnih, poluzimzelenih ili vazdazelenih trnovitih grmova, od kojih u Hrvatskoj rastu obična i hrvatska žutika. Hrvatski naziv roda dolazi po žutoj boji alkaloida berberina kojega ima u kori, cvijetu, listovima i nezrelim plodovima.
Plodovi obične žutike su jestivi, ali kako su kiselkastog okusa, obično se iz njih radi pekmez. također je i dobra medonosna biljka.
Kisyca[1][2] (Berberis) je ród ze swójby kisycowych rostlinow (Berberidaceae).
Wobsahuje sćěhowace družiny:
Kisyca (Berberis) je ród ze swójby kisycowych rostlinow (Berberidaceae).
Wobsahuje sćěhowace družiny:
thunbergowa kisyca (Berberis thunbergii) wšědna kisyca (Berberis vulgaris)Berberis (L., 1753) è un genere di piante appartenente alla famiglia delle Berberidaceae, dalla distribuzione cosmopolita[1].
Le specie incluse all'interno del genere Berberis sono in genere specie arbustive o piccoli alberi, sia caducifoglie che sempreverdi, non molto ramificate e di media grandezza, raggiungendo i 1,5-2 m di altezza (in alcuni casi fino agli 8 m).
I fusti sono legnosi, con colore tendente al marrone scuro-grigiastro, mentre le foglie sono imparipennate, divise in una decina di piccole foglie ovali, appuntite, con piccole spine e di colore generalmente verde scuro. Possiedono fiori appariscenti, foglie pennate, a volte anche delle spine. I fiori, trimeri e generalmente raccolti in racemi, si presentano in grappoli ascellari, mentre il frutto è una bacca[2].
Alcune specie contengono berberina.
Il genere è diffuso in Nord America, Sud America, Eurasia e Nord Africa[3].
Lo stesso argomento in dettaglio: Specie di Berberis. Descritto per la prima volta nel 1753 da Linneo nel suo Species Plantarum come composto da sole 2 specie, ovvero B. vulgaris e B. cretica,[4] attualmente all'interno del genere Berberis ne sono incluse 604[1][5].
Tra gli ultimi cambiamenti nella struttura del genere si ricorda l'inclusione di Mahonia al suo interno[6], decisione non condivisa dalla totalità dei botanici[7], anche se largamente accettata[1][2][8].
Le berberis sono piante abbastanza facile da coltivare: le varietà sempreverdi sono ricercate per le foglie lucenti, mentre quelle caducifoglie per i loro colori e le bacche.
Esse vanno tenute esposte al sole, poiché le varietà aventi foglie color porpora acquistano un colore più intenso se esposte al sole, mentre le varietà a foglie verdi diventano più scure se lasciate in penombra.
Questo tipo di piante ha bisogno di essere innaffiata due volte alla settimana, durante tutto l'anno.
Le piante si innaffiano in base a perdite ed apporti idrici, quindi in base a superficie del fogliame, tipologia del terriccio, quantità di precipitazioni, temperatura, soleggiamento e grado di umidità, per cui si innaffia all'occorrenza, personalizzata per tipologia di vegetale e condizioni al contorno.
Berberis (L., 1753) è un genere di piante appartenente alla famiglia delle Berberidaceae, dalla distribuzione cosmopolita.
Berberis (-idis, f.) (ab Arabico برباريس barbārīs, a Barbarico أمبرباريس ʾambarbārīs)[1] est genus 450-500 specierum fruticum floridorum in ordine Ranunculalium. Berberides sunt 1-5 metra altae, foliis aut deciduis aut semper viridibus, virgisque spinonis. Baccae quarundam specierum, imprimis B. vulgaris, eduntur aut ad cibos condiendos usurpantur. E cortice, praeterea, berberinum extrahitur, quo vestes tinguntur quodque medicamentum habetur. Berberides nativae sunt regionibus temperatis et subtropicalibus Europae, Asiae, Africae, Americae Meridionali Australique. Cognatissimae sunt generi Mahonia, cuius species interdum Berberidibus includuntur.
Vide "Berberis" apud Vicispecies. 
Situs scientifici: Tropicos • Tela Botanica • GRIN • ITIS • NCBI • Biodiversity • Encyclopedia of Life • Plant Name Index • WoRMS: Marine Species • Plantes d'Afrique • Flora of China • Flora of North America • USDA Plants Database Berberis (-idis, f.) (ab Arabico برباريس barbārīs, a Barbarico أمبرباريس ʾambarbārīs) est genus 450-500 specierum fruticum floridorum in ordine Ranunculalium. Berberides sunt 1-5 metra altae, foliis aut deciduis aut semper viridibus, virgisque spinonis. Baccae quarundam specierum, imprimis B. vulgaris, eduntur aut ad cibos condiendos usurpantur. E cortice, praeterea, berberinum extrahitur, quo vestes tinguntur quodque medicamentum habetur. Berberides nativae sunt regionibus temperatis et subtropicalibus Europae, Asiae, Africae, Americae Meridionali Australique. Cognatissimae sunt generi Mahonia, cuius species interdum Berberidibus includuntur.
Rauger̃škis (lot. Berberis) – raugerškinių (Berberidaceae) šeimos augalų gentis. Lietuvoje auga šios rūšys:
Berberis is een geslacht van ongeveer 450 tot 500 soorten bladverliezende en groenblijvende struiken van 1-5 m hoog met doornige scheuten.
Het geslacht komt van nature voor in Europa, Azië, Afrika, Noord-Amerika en Zuid-Amerika. Berberis is nauw verwant aan Mahonia.
De planten in dit geslacht kent takken met twee verschillende vormen. Lange scheuten vormen de structuur van de plant, korte zijn slechts 1 à 2 mm lang. De bladeren op de lange takken zijn niet fotosynthetisch en vormen knopen van drie doorns van 3-30 mm lang; De knop zit in de bladoksel van ieder doornblad. Hieruit ontwikkelt zich een korte scheut met verscheidene normale bladeren waarin wel fotosynthese plaatsvindt. Deze bladeren zijn 1-10 cm lang, enkelvoudig en gaafrandig of getand. Alleen op jonge zaailingen ontwikkelen bladeren zich op de lange takken; de volwassen bladerstijl ontwikkelt zich na het eerste of tweede jaar.
De bladverliezende soorten als Berberis thunbergii en Berberis vulgaris vallen op door hun mooie herfstkleur, de bladeren kleuren roze of rood voor ze afvallen.
De gele of oranje bloemen zijn alleenstaand of groeien in trossen van tot twintig bloemen. De 3-6 mm lange bloemen hebben zes kroonbladen en zes kelkbladen, afwisselend in kransen van 3 geplaatst. De kelkbladen zijn evenals de kroonbladen gekleurd.
De vrucht is een kleine bes van 5-15 mm lang. Rijp is hij rood of donkerblauw, vaak met een roze of violette glans. Ze kunnen langwerpig of bolvormig zijn. De eetbare bessen zijn rijk aan vitamine C maar hebben een scherpe smaak. De doornen maken oogsten lastig, reden waarom ze weinig worden gegeten. Voor kleine vogels zijn ze echter een belangrijke voedselbron. Deze verspreiden de zaden na vertering. Berberis soorten worden door de larven van verschillende Lepidoptera-soorten als de loofboomdwergspanner (Eupithecia exiguata) als waardplant gebruikt.
In de tuin worden ze zowel ter wille van hun sierlijke bladeren geplant als voor hun gele bloemen en rode of donkerblauwe bessen. Ook voor inbraakbestrijding spelen ze een rol door ze onder lage ramen of in heggen aan te planten, hun doorns zijn een effectief afweermiddel.
Berberis vulgaris is de gastheer voor een aantal schimmels als Puccinia graminis, die tarwe ernstig kan aantasten.
Berberis glaucocarpa is een neofiet in Nieuw-Zeeland, die daar plaatselijk verboden is.
Berberis buxifolia en Berberis darwinii zijn twee soorten die voorkomen in Patagonië in Argentinië en Chili. Hun eetbare vruchten worden onder meer in jam en gebruikt, maar ook om in te maken. Men zegt dat iedereen die ooit een van deze bessen geproefd heeft, altijd weer naar Patagonië terugkeert. Deze twee planten zijn de nationale planten van Patagonië.
... · Berberis · Epimedium · Gymnospermium · Mahonia · Nandina · Podophyllum · ...
De planten in dit geslacht kent takken met twee verschillende vormen. Lange scheuten vormen de structuur van de plant, korte zijn slechts 1 à 2 mm lang. De bladeren op de lange takken zijn niet fotosynthetisch en vormen knopen van drie doorns van 3-30 mm lang; De knop zit in de bladoksel van ieder doornblad. Hieruit ontwikkelt zich een korte scheut met verscheidene normale bladeren waarin wel fotosynthese plaatsvindt. Deze bladeren zijn 1-10 cm lang, enkelvoudig en gaafrandig of getand. Alleen op jonge zaailingen ontwikkelen bladeren zich op de lange takken; de volwassen bladerstijl ontwikkelt zich na het eerste of tweede jaar.
De bladverliezende soorten als Berberis thunbergii en Berberis vulgaris vallen op door hun mooie herfstkleur, de bladeren kleuren roze of rood voor ze afvallen.
De gele of oranje bloemen zijn alleenstaand of groeien in trossen van tot twintig bloemen. De 3-6 mm lange bloemen hebben zes kroonbladen en zes kelkbladen, afwisselend in kransen van 3 geplaatst. De kelkbladen zijn evenals de kroonbladen gekleurd.
De vrucht is een kleine bes van 5-15 mm lang. Rijp is hij rood of donkerblauw, vaak met een roze of violette glans. Ze kunnen langwerpig of bolvormig zijn. De eetbare bessen zijn rijk aan vitamine C maar hebben een scherpe smaak. De doornen maken oogsten lastig, reden waarom ze weinig worden gegeten. Voor kleine vogels zijn ze echter een belangrijke voedselbron. Deze verspreiden de zaden na vertering. Berberis soorten worden door de larven van verschillende Lepidoptera-soorten als de loofboomdwergspanner (Eupithecia exiguata) als waardplant gebruikt.
In de tuin worden ze zowel ter wille van hun sierlijke bladeren geplant als voor hun gele bloemen en rode of donkerblauwe bessen. Ook voor inbraakbestrijding spelen ze een rol door ze onder lage ramen of in heggen aan te planten, hun doorns zijn een effectief afweermiddel.
Berberis vulgaris is de gastheer voor een aantal schimmels als Puccinia graminis, die tarwe ernstig kan aantasten.
Berberis glaucocarpa is een neofiet in Nieuw-Zeeland, die daar plaatselijk verboden is.
Berberis buxifolia en Berberis darwinii zijn twee soorten die voorkomen in Patagonië in Argentinië en Chili. Hun eetbare vruchten worden onder meer in jam en gebruikt, maar ook om in te maken. Men zegt dat iedereen die ooit een van deze bessen geproefd heeft, altijd weer naar Patagonië terugkeert. Deze twee planten zijn de nationale planten van Patagonië.
Berberis er ei planteslekt i berberisfamilien. Til slekta høyrer 450-480 artar. Dei er normalt busker med runde eller omvendt eggforma blad, oftast med piggar på greinene.
Berberis er mykje nytta som prydbuskar i hagar og som parkplanter.
Dei veks vilt i subtropane inkl Japan, New Zealand, Asia, Europa og Sør-Amerika. Dei dannar 1-2 meter høge buskar. Berberis er i nær slekt med Mahonia, som òg høyrer berberisfamilien.
Piggane er 3-30 mm lange. Ofte har buskane lange, stive kvistar som veks rett oppover eller ut i vifteform.
Dei mest kjente artane er:
I Iran dyrkar ein berberis-artar (særleg B. vulgaris) som gir ei frukt som blir tørka, kalla zereshk. Den blir dyrka saman med og hausta samstundes med safran.
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Berberis Berberis er ei planteslekt i berberisfamilien. Til slekta høyrer 450-480 artar. Dei er normalt busker med runde eller omvendt eggforma blad, oftast med piggar på greinene.
Berberis er mykje nytta som prydbuskar i hagar og som parkplanter.
Dei veks vilt i subtropane inkl Japan, New Zealand, Asia, Europa og Sør-Amerika. Dei dannar 1-2 meter høge buskar. Berberis er i nær slekt med Mahonia, som òg høyrer berberisfamilien.
Piggane er 3-30 mm lange. Ofte har buskane lange, stive kvistar som veks rett oppover eller ut i vifteform.
Dei mest kjente artane er:
Haustberberis - Berberis thunbergii Blodberberis - Berberis thunbergii 'Atropurpurea' eller ...'Atropurmureum' Europeisk berberis - Berberis vulgaris Julianes berberis - Berberis julianae Darwin-berberis - Berberis darwinii Madeira berberis - Berberis maderensis Magellan-berberis - Berberis buxifolia Siciliansk-berberis - Berberis aetnensis Vorteberberis - Berberis verruculosaI Iran dyrkar ein berberis-artar (særleg B. vulgaris) som gir ei frukt som blir tørka, kalla zereshk. Den blir dyrka saman med og hausta samstundes med safran.
Berberisslekta (Berberis) er en slekt av planter som tilhører berberisfamilien. Hvis en inkluderer den nærstående slekta Mahonia, omfatter slekta omtrent 600 arter.
De er løvfellende eller eviggrønne busker. Kvistene kan ha hår eller være glatte. Noen arter har torner, og andre mangler dem. Ofte har buskene lange, stive kvister som vokser rett oppover eller ut i vifteform. Bladene er runde eller omvendt eggformede og kan være enkle eller sammensatte. Blomstene er tretallige med som regel seks begerblad, mer sjeldent tre eller ni. Det er seks gule kronblad med honninggjemmer ved basis. Frukten er et bær som kan være rødt, blått eller svart.
Berberisslekta er utbredt i den nordlige tempererte sone, Sør-Amerika, Nord- og Øst-Afrika. De er mye brukt som hage- og parkplanter og finnes forvillet andre steder, for eksempel i Australia og på New Zealand.
Den vanligste europeiske arten, berberis (Berberis vulgaris), ble innført til Norge for lenge siden og finnes naturalisert nordover til Trøndelag. Denne arten og omtrent 70 andre berberisarter er mellomvert for soppen svartrust, som gjør stor skade på korn. Det har derfor siden 1916 vært forbudt å plante berberis i Norge. Den japanske høstberberis (Berberis thunbergii) er ikke vert for svartrust og er den vanligste berberisen i hager. Høstberberis har spredt seg i naturen og er nå vanlig i skog nær boligområder i Norge.
I Iran dyrkes berberis-arter (særlig B. vulgaris) som gir en frukt som tørkes og brukes i mat, kalt Zereshk. Den dyrkes og høstes samtidig med safran.
De mest kjente artene omfatter:
Berberisslekta (Berberis) er en slekt av planter som tilhører berberisfamilien. Hvis en inkluderer den nærstående slekta Mahonia, omfatter slekta omtrent 600 arter.
De er løvfellende eller eviggrønne busker. Kvistene kan ha hår eller være glatte. Noen arter har torner, og andre mangler dem. Ofte har buskene lange, stive kvister som vokser rett oppover eller ut i vifteform. Bladene er runde eller omvendt eggformede og kan være enkle eller sammensatte. Blomstene er tretallige med som regel seks begerblad, mer sjeldent tre eller ni. Det er seks gule kronblad med honninggjemmer ved basis. Frukten er et bær som kan være rødt, blått eller svart.
Berberisslekta er utbredt i den nordlige tempererte sone, Sør-Amerika, Nord- og Øst-Afrika. De er mye brukt som hage- og parkplanter og finnes forvillet andre steder, for eksempel i Australia og på New Zealand.
Den vanligste europeiske arten, berberis (Berberis vulgaris), ble innført til Norge for lenge siden og finnes naturalisert nordover til Trøndelag. Denne arten og omtrent 70 andre berberisarter er mellomvert for soppen svartrust, som gjør stor skade på korn. Det har derfor siden 1916 vært forbudt å plante berberis i Norge. Den japanske høstberberis (Berberis thunbergii) er ikke vert for svartrust og er den vanligste berberisen i hager. Høstberberis har spredt seg i naturen og er nå vanlig i skog nær boligområder i Norge.
I Iran dyrkes berberis-arter (særlig B. vulgaris) som gir en frukt som tørkes og brukes i mat, kalt Zereshk. Den dyrkes og høstes samtidig med safran.
Berberys, kwaśnica (Berberis L.) – rodzaj krzewów z rodziny berberysowatych (Berberidaceae Juss.). Należy do niego ok. 450 gatunków, przy czym ich klasyfikacja i relacja względem rodzaju mahonia Mahonia pozostaje od dawna przedmiotem debaty naukowej. Rośliny te występują w Eurazji, Ameryce i Afryce. W Polsce rośnie dziko tylko berberys zwyczajny.
Ujęcie taksonomiczne rodzaju i jego relacja w stosunku do rodzaju mahonia Mahonia pozostaje od początku XIX wieku przedmiotem debaty naukowej[3]. Różni autorzy wyodrębniali oba rodzaje lub łączyli je w jeden (Berberis sensu lato), przy czym zwłaszcza w miarę publikowania kolejnych dowodów molekularnych przewagę zyskiwać zaczął pogląd drugi[4][5], w efekcie w bazach taksonomicznych często rodzaje te są łączone jako Berberis[6][7]. Mimo dowodów na parafiletyczny charakter rodzaju Mahonia wciąż nie ma ustalonego rozwiązania w zakresie taksonomii tych roślin[3]. Tradycyjny podział roślin między tymi dwoma rodzajami opiera się na kryteriach morfologicznych[8], przy czym kluczową cechą diagnostyczną są liście podzielone w rodzaju Mahonia i pojedyncze w rodzaju Berberis[8]. Znaczenie taksonomiczne tego kryterium zostało podważone po analizach różnic we wzorach użyłkowania pojedynczych liści świadczące o bliższych związkach filogenetycznych niektórych roślin z roślinami o liściach złożonych (typowych dla starszych przedstawicieli tej grupy) niż z innymi roślinami o liściach pojedynczych. W efekcie wyodrębnianie rodzaju Berberis w oparciu o to kryterium morfologiczne tworzyło sztuczną grupę obejmującą gatunki o różnym pochodzeniu[4]. W 2017 opublikowana została propozycja, bazująca na analizie molekularnej szerokiej grupy gatunków, z której wynika, że celowe jest wyodrębnienie w grupie Berberis-Mahonia czterech rodzajów obejmujących odpowiednio cztery główne linie rozwojowe zachowujące okrojone (wąsko ujmowane) rodzaje Berberis (≡ Berberis s.str.) i Mahonia oraz Alloberberis (≡ Mahonia sect. Horridae) i Moranothamnus (≡ Berberis claireae)[3].
Niezależnie od problemów z klasyfikacją gatunków tu zaliczanych rodzaj należy do podplemienia Berberidinae (wspólnie z ×Mahoberberis C. K. Schneid., Mahonia Nutt., Ranzania T.Ito) i plemienia Berberideae z podrodziny Berberidoideae w rodzinie berberysowatych (Berberidaceae) zaliczanej do jaskrowców (Ranunculales)[7][1].
Berberys, kwaśnica (Berberis L.) – rodzaj krzewów z rodziny berberysowatych (Berberidaceae Juss.). Należy do niego ok. 450 gatunków, przy czym ich klasyfikacja i relacja względem rodzaju mahonia Mahonia pozostaje od dawna przedmiotem debaty naukowej. Rośliny te występują w Eurazji, Ameryce i Afryce. W Polsce rośnie dziko tylko berberys zwyczajny.
Berberis L. é um gênero botânico da família Berberidaceae.
Europa e Asia, decíduas:
Europa e Asia, sempreverdes:
América do Norte, decíduas:
América do Sul,decíduas:
America do Sul, sempreverdes:
Berberissläktet (Berberis) är ett växtsläkte i familjen berberisväxter. Släktet innehåller 400 arter, och är utbredda i södra Europa, Asien och Nordamerika. Fler arter odlas som trädgårdsväxter i Sverige.
Mahoniasläktet (Mahonia) är mycket närstående och räknas ibland till berberissläktet. mahonia har parbladiga blad utan taggar, medan berberis har enkla blad och vanligtvis taggar på grenarna.
Berberissläktet (Berberis) är ett växtsläkte i familjen berberisväxter. Släktet innehåller 400 arter, och är utbredda i södra Europa, Asien och Nordamerika. Fler arter odlas som trädgårdsväxter i Sverige.
Mahoniasläktet (Mahonia) är mycket närstående och räknas ibland till berberissläktet. mahonia har parbladiga blad utan taggar, medan berberis har enkla blad och vanligtvis taggar på grenarna.
Кущі барбариса — листопадні або ж вічнозелені. У цьому численному роду є і велетні, і карлики — від 30 см до 3 м. Високі барбариси найчастіше — розлогі кущі зі схиленими донизу гілками, хоча є серед них група з прямими, вертикальними пагонами. Карликові барбариси переважно мають компактну, щільну, кулеподібну форму крони.
Листя — переважно просте, продовгувате, зубчате по краям, розташоване пучками на вкорочених гілочках в пазухах простих або трироздільних колючок (видозмінених листків). Колір листків барбарисів може бути різний: жовтий, пурпуровий, зелений з яскравими білими плямами (сорт «Kelleris»), пістрявий (пурпуровий з білими, рожевими і сірими плямами — сорт «Harlequin») чи з облямівкою.
Квіти — дрібні, духмяні, золотаво-жовті, в китицях. Пелюсток і тичинок — 6. Квітнуть барбариси дуже ефектно. Дрібні квіточки, схожі на сферичні дзвіночки, повністю вкривають гілки з середини травня. У спекотливу погоду вони поширюють солодкуватий, терпкий аромат. Кожна пелюстка має два нектарника в основі — вони виділяють прозорі краплини, які приваблюють комах. Рясно квітнуть барбариси не тільки на сонці, а і у напівтіні.
Плоди — однонасінні ягоди, різноманітні за формою і забарвленням. Після листопаду вони переважно ще довго, до весни, лишаються на кущах. Птахи рідко їдять ягоди барбарису, хоча вони і не отруйні.
Барбарис розмножується насінням. Штучно його також розводять кореневими живцями і поділом куща.
Барбариси не можна саджати поряд із зерновими культурами — кущ є проміжним господарем гриба Puccinia graminis і може заразити посіви лінійною іржею хліба.
Барбариси добре переносять умови міста, не бояться вітру, посухостійкі, невибагливі до ґрунту — не витримують лише застійного зволоження.
Барбариси — світлолюбні, але витримують і деяке затінення.
У світі нараховується близько 600 видів барбарису. Більшість з них поширені в Азії, деякі види — в Америці, Європі і Африці. Близько 90 з них інтродуковані в Україні, у додаток до двох аборигенних видів — барбарису звичайного (Berberis vulgaris), який у дикорослому виді поширений по всій країні, та барбарису східного (Berberis orientalis), що зустрічається лише в Криму [1]. В Україні зустрічається найчастіше на узліссях, галявинах, під шатром зріджених деревостанів та на схилах пагорбів
У високогір'ях деякі види барбарису піднімаються до 1800 метрів над рівнем моря. Рослина не боїться морозів, росте навіть біля Архангельська. Один вид — барбарис амурський (Berberis amurensis) — росте на Далекому Сході.
Як лікарська рослина барбарис відомий здавна. Під час розкопок в Єгипті знайдені глиняні дощечки клинописної бібліотеки (650 років до нашої ери), які прославляють ягоди барбарису як засіб для «очищення крові»[1]. Ще раніше лікарські властивості цієї ягоди були відомі в Індії. Вавилоняни та асирійці за сотні років до нашої ери знали про його кровоочисні властивості, а в арабських країнах здавна він був визнаною і досить популярною лікарською рослиною.
В сучасній медицині використовують настоянку листків барбарису звичайного і амурського (вони містять алкалоїди — берберин, оксиконтин, бербамін та інші, які знижують артеріальний тиск і регулюють серцеву діяльність) — проти маточних кровотеч. Настоянка стимулює скорочення м'язів матки, звужує судини і прискорює сгортання крові. Також її застосовують як жовчогінний засіб при хронічному гепатиті, холециститі, жовчнокам'яній хворобі[2].
У листі та корі є також аскорбінова кислота, каротиноїди, дубильні речовини і мікроелементи: нікель, цинк, молібден тощо. У плодах багато вітаміну C, цукру, яблучної та лимонної кислоти.
Барбарис — барвникова рослина. З нього можна виготовити червоне чорнило, а відваром з гілок та кори фарбувати вовну, тканину та шкіру у лимонно-жовтий колір. Знаменитий жовтий сап'ян одержували колись за допомогою барбарисових барвників.
Жовта та надзвичайно тверда деревина барбарису використовується для виготовлення сувенірів, художніх та інших виробів.
Ягоди барбарису використовують в кулінарії. З них готують мармелад, квас, кисіль, сік, кислий смак якого втамовує спрагу. Барбарисовий сік змішують з іншими соками, додають в компоти та морси. З барбарису варять варення, яке має єдиний недолік — великі кісточки.
В кулінарії мелений засушений барбарис — поширена приправа, вона найбільше підходить до страв з рису та баранини. В асортименті кондитерських фабрик є льодяники «барбарис», які в народі називають «барбариски».
Також барбарис — дуже гарний медонос, дає багато нектару бджолам в травні і червні. Він квітне протягом 15-25 днів. Поруч з липовим, гречаним, квітковим виділяють і барбарисовий мед, він має жовтуватий колір, приємний смак та високі цілющі властивості.
Введення барбарису в культуру садів почалося в XVIII столітті. Його залюбки саджали поміщики, зокрема у Франції, на садибах і у парках. Це викликало селянські "барбарисові" бунти. Селяни стверджували, що цей дьявольський чагарник заражає зернові культури згубною хворобою — іржею. Поміщики не вірили, що одна рослина може заражати іншу. Згодом, коли вчені стали користуватись мікроскопом, були відкриті мікроскопічні грибки, одна із стадій розвитку яких відбувається на нижній стороні листя барбарису. Землероби давно помітили: де є барбарис, там злаки пошкоджуються іржею. Варто знищити барбарис, зникає і хвороба. Тому на кінець XIX століття різко зменшились сільські насадження барбарису[1].
Окультурено близько 45 його видів. Вони мають господарське значення як ягідні кущі. Також барбариси популярні серед садівників. Як декоративний чагарник найпоширеніший барбарис звичайний (Berberis vulgaris), який часто розводять для утворення «живих» парканів. Кущі виростають заввишки до 3 м, густі і непролазні. Колючки барбарису за своєю жорсткістю подібні до колючок глоду (рос. боярышник)
Барбариси гарно обрізаються. Декоративні форми можна стригти практично у будь-яку пору року.
Дают обильную поросль от пня.
Размножают посевом семян, делением куста и летними черенками. Семена следует сразу после сбора стратифицировать или сеять под зиму. Время сбора семян — сентябрь — ноябрь. Всходы с надземными эллиптическими толстоватыми зелёными семядолями 9—12 (15) мм длиной и 4—8 мм шириной; первые листья значительно меньше последующих и отличны от них по форме.
Вечнозелёные, полувечнозелёные (с частично опадающей листвой) или листопадные кустарники, редко маленькие деревца, с тонкими прямостоящими, ребристыми побегами, ветвящимися под острым углом. Кора коричневато- или буровато-серая.
Почки длиной 3—7 мм, голые или с мелкими, длиной около 1—2 мм, острыми чешуйками; у вечнозелёных видов наружные почечные чешуйки остаются у основания нового побега. Листорасположение очерёдное; листья собраны в пучки, по 4 (2—7) на укороченных побегах. Листья яйцевидные, ланцетные, эллиптические или обратнояйцевидные, сочленяющиеся с коротким черешком, голые, сверху большей частью сизовато-зелёные, снизу сизоватые, более светлые, колюче-зубчатые, мелкоресничатые или цельнокрайние. Прилистники листоватые, колючезубчатые или превращённые в 1—3—5-раздельные колючки, более крупные и мощные на корневых отпрысках.
Цветки в кистях на коротких боковых веточках, реже в немногоцветковых пучках на вершине укороченных побегов. Чашелистики в числе восьми — девяти, окрашенные и потому похожие на лепестки, наружные значительно меньших размеров. Венчик из шести жёлтых лепестков, каждый при основании с двумя нектарниками. Тычинок 6; пестик 1, с коротким столбиком, одногнёздной завязью с немногочисленными семяпочками.
Плод — ягода, эллиптическая, яйцевидная или почти шаровидная, длиной 0,8—1,2 см, чёрная или красная, с остающимся засохшим рыльцем, с одним — пятью семенами. Семена вальковатые, ребристые, суженные к обоим концам, коричневые, блестящие, длиной 4—6 мм, шириной 1,8—3 мм.
Из коры, корней и древесины можно получать жёлтую краску, подобную гуммигуту.
Съедобные ягоды содержат яблочную, лимонную и винную кислоты. Прежде употреблялись в аптеках radix berberidis и cortex berberidis.
Листья употребляют для маринадов, ягоды — для изготовления напитков, варенья, пастилы и конфет.
Сушёные ягоды часто применяют в качестве приправ к блюдам из риса: ризотто, сладкой рисовой каши, плова с бараниной.
Многие виды медоносны. Барбарисовый мёд золотисто-жёлтый, с нежным сладким вкусом[2].
Хорошо выдерживают стрижку. Широко применяются для бордюров и окаймления, а также для живых изгородей. Обильно цветут и плодоносят; осенью имеют жёлтую и красную листву. Ягоды многих видов долго сохраняются на ветках.
Древесина заболонная, ярко- или бледно-жёлтого цвета, часто с бурым ложным ядром, кольцесосудистая. Годичные кольца хорошо различимы, иногда волнистые. Лучи гомогенные, от двух- до восьмирядных, заметны на всех распилах. Сосуды с простой перфорацией. Межсосудистая поровость очередная. В пределах рода строение древесины более или менее однородно.
Твёрдая плотная древесина с высоким объёмным весом (0,70—0,90) используется для мелких токарных изделий и на сапожные гвозди, иногда для инкрустационных работ. Обладает своеобразным цветом и декоративной (зеркальчатая или чешуйчатая) текстурой. Гималайские виды барбариса широко применяются индийскими мастерами для инкрустационных и мозаичных работ.
Род Барбарис входит в трибу Барбарисовые (Berberideae) подсемейства Барбарисовые (Berberidoideae) семейства Барбарисовые (Berberidaceae) порядка Лютикоцветные (Ranunculales).
По информации базы данных The Plant List, род включает 580 видов[3]. Некоторые из них:
Вид Барбарис самшитолистный (Berberis buxifolia Lam.) признан синонимом вида Berberis microphylla G.Forst..
Вид Барбарис восточный (Berberis orientalis Schneid.) признан синонимом вида Барбарис обыкновенный (Berberis vulgaris L.).
Дают обильную поросль от пня.
Размножают посевом семян, делением куста и летними черенками. Семена следует сразу после сбора стратифицировать или сеять под зиму. Время сбора семян — сентябрь — ноябрь. Всходы с надземными эллиптическими толстоватыми зелёными семядолями 9—12 (15) мм длиной и 4—8 мм шириной; первые листья значительно меньше последующих и отличны от них по форме.
参见正文
小檗属（學名：Berberis）植物大约有450-500种，为常绿或落叶灌木，一般为1-5米高，有刺，分布在欧洲、亚洲、非洲和美洲的温带和亚热带地区，和十大功劳属（Mahonia）的亲缘关系较近，有的分类学家将十大功劳属的植物列在小檗属中。
小檗属植物会长出两种芽，长芽上的叶异化为3-30毫米长的刺，三个刺一组，从中长出短芽，约1-2毫米长，形成几个1-10厘米长的正常的叶子。不同物種的葉片顏色不盡相同，有些會落葉的種在秋季會變黃或紅色，有些常绿品种像单花小檗（B. candidula）、疣枝小檗（B. verruculosa）的在叶背是白色的。
花有3-6毫米长，花瓣6，黄色或橙色；果实为5-15毫米长的浆果，红色或蓝黑色。
小檗属植物常被培养为园艺观叶品种，或作为矮篱笆墙。落叶品种在秋季叶子的颜色非常鲜艳，有些葉背白色的常綠品種也非常适宜观赏。
有些種的的果实可以食用，富含维生素C，但味道很酸，而且因刺多不易收获，所以作为人类食品并不普遍。通常是做成食品添加剂、果酱或果乾。其中刺檗在伊朗有較大歸模的種植，會和番紅花種在一起；當地也常使用刺檗的果乾入菜。
刺檗（B. vulgaris）是导致小麦秆锈病真菌的宿主，所以在歐洲有许多地方禁止种植这种品种。有些小檗属植物是某些地区的有害入侵种，例如紫叶小檗在北美洲部分地区、B. glaucocarpa和B. darwinii在新西兰，因此被禁止販售。
小檗属（學名：Berberis）植物大约有450-500种，为常绿或落叶灌木，一般为1-5米高，有刺，分布在欧洲、亚洲、非洲和美洲的温带和亚热带地区，和十大功劳属（Mahonia）的亲缘关系较近，有的分类学家将十大功劳属的植物列在小檗属中。
メギ属（学名：Berberis、和名漢字表記：目木属）はメギ科の属の1つ[1]。
落葉または常緑低木からなる。若木の枝には直接葉がつくが、成木の枝には葉でなく葉の変化した刺が多数生える（コトリトマラズ、ヘビノボラズの語源）。またそこから長さ1-2mmのごく短い枝が出て、ここに葉が数枚つく。葉は単葉または羽状複葉。花は黄色で、萼片（花弁より大きく目立つ）・花弁・雄蕊が各6個、子房上位の雌蕊が1個あり、単生または数個の花序になる。果実は液果で赤または青などに熟し、1個ないし数個の種子を含む。
世界に約600種が分布し、うちヒマラヤから中国大陸にかけて多数ある。メギ科全体で650種のなかでその大部分を占める。日本にはメギ（目木、小蘗、別名コトリトマラズ、小鳥止まらず）、ヘビノボラズ（蛇上らず）、オオバメギ、ヒロハヘビノボラズの落葉性4種が自生する。従来は、葉が羽状複葉になるものは「ヒイラギナンテン属」Mahonia として区分されていた[1]。
和名、学名はYistによる。
材はベルベリン（属名に由来する）を多く含むため黄色い。ベルベリンを含むため各地で薬として使われてきた。メギ（目木）という名も枝葉の煎汁を眼病の治療に用いたことによる。また黄色の染料にもされた。
果実はヨーロッパ、中央アジアや南米など各地で食用にされるが、栽培されるものは少ない。ロシアではボルシチに入れたりして食べることがある。イランではゼレシュク（Zereshk：学名B. vulgaris、ヨーロッパ等にも広く分布）を栽培し、赤い実を料理や菓子の材料としてよく食べる。日本産のものはあまり利用されないが果実酒にすることはある。
また果実のほか落葉種では紅葉が美しいため観賞用に栽培される種類もある。刺が多いため生垣にも使われる。
ただしコムギ黒さび病菌（Puccinia graminis）の中間宿主となるため、国によっては栽培が禁止されている。
メギの樹皮を煎じた液で洗眼するという伝統的利用法が長野県阿智・喬木地域にある[3]。
매자나무속(----屬, 학명: Berberis 베르베리스[*])은 매자나무과의 속이다. 열매는 매자(영어: barberry 바베리[*])이다.
뿔남천속(Mahonia Nutt.) 식물들을 매자나무속에 포함되는 것으로 여기기도 하며, 서로 다른 4속(매자나무속, 뿔남천속, Alloberberis속, Moranothamnus속)으로 분류하기도 한다.[1]
.jpg)
.jpg)
_flowers_HDR.jpg)
